Наша «Вітальня» завжди відкрита для особливих, надихальних особистостей – тих, хто своїми великими зусиллями досягає вершин у професійному самовдосконаленні та стає справжнім асом своєї справи. Сьогоднішній наш гість саме такий – Андрій Мисак, доцент кафедри хірургії №1 з урологією та малоінвазивною хірургією імені Л.Я. Ковальчука, людина, яка не лише лікує та оздоровлює, а й навчає майбутніх медичних світил.
Андрій Мисак – ім’я, що асоціюється з високим професіоналізмом, новаторством і безмежною відданістю медицині. «Ніхто не зможе для Вас побудувати міст, на якому Ви повинні перетнути потік життя, ніхто, крім Вас самих», – вислів Фрідріха Ніцше, яким Андрій Іванович керується у житті.
Понад 30 років Андрій Іванович присвятив педагогічній роботі у вищих закладах освіти ІІІ-ІV рівня акредитації, зокрема у Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського. Його шлях від асистента кафедри госпітальної хірургії (1995-2005 рр.) до доцента кафедри хірургії №1 з урологією імені професора І.Я. Ковальчука є яскравим свідченням професійного розвитку. На кожному етапі він прагнув передати студентам не тільки теоретичні знання, а й практичні навички.
Андрій Мисак є діючим членом Європейської асоціації урологів (з 2002 року) та Європейської асоціації сексуального здоров’я чоловіка (з 2015-го). Ці членства не лише підтверджують його високий міжнародний статус, а й відчиняють двері до обміну досвідом з провідними спеціалістами світу, впровадження новітніх методик і технологій у вітчизняну медицину. Андрій Іванович є автором 169 друкованих робіт, співавтором «Атласу хірургічних операцій та маніпуляцій», 6 навчальних посібників і компакт-диску «Урологія». У його доробку – 18 патентів на корисну модель і шість рацпропозицій, що свідчить про його активну інноваційну діяльність та прагнення до постійного вдосконалення медичних практик. Пан Мисак – член асоціації урологів та онкоурологів України, лікар вищої категорії, що лише підкреслює глибину його знань і досвіду.
Шлях до світових медичних обріїв
– Андрію Івановичу, розкажіть про свої корені, дитинство та юність. Що сформувало вашу особистість?
– Я народився і провів усю юність та студентські роки в нашому чудовому Тернополі, хоча мої батьки родом зі Львівщини. Саме тут, у цьому мальовничому місті, я пройшов свої перші життєві університети. Навчався в міській школі №15, а потім – в №11. Старався вчитися добре, закінчив школу лише з однією четвіркою. Але не відразу вдалося вступити до медичного вишу. Першого року не пройшов за конкурсом, не вистачило половини балу. Це був певний удар, але й мотивація. Просто так пропускати цілий рік тоді не дозволялося, потрібно було здобути трудовий стаж. Тому влаштувався робітником у мехколону №3, де заробляв робочий стаж. Хоча мене активно агітували йти лаборантом до школи, яку закінчив, адже я вже тоді добре паяв і розбирався в техніці. На другий рік таки вступив до медичного інституту, і це стало початком мого великого шляху.
– Як проходило навчання в медичному інституті? Чи були якісь особливості?
– Навчання проходило чудово, з величезним ентузіазмом! Я навчався практично на «відмінно», лише з тих марксистсько-ленінських дисциплін була четвірка, бо, зізнаюся, не був патріотом комуністичної партії. Моя родина виховувала мене в правильному дусі, адже предки як по маминій, так і по татовій лінії свого часу були репресовані за зв’язок з УПА. Ці сімейні історії сформували моє світосприйняття та заклали основу для принциповості й любові до свободи.
– Ми знаємо, ви багатогранна особистість. Чим захоплювалися зі студентських років, окрім навчання?
– Змалку обожнював спорт. Неодноразово виступав за інститут, на другому курсі посів третє місце серед багатоборців серед вишів Тернополя. Це давало мені необхідний баланс між розумовою та фізичною активністю. Завжди любив подорожувати. З першого курсу й на все життя моїм палким захопленням стали гірські лижі. Починалося все зі селища Славсько на Львівщині, де ми, студенти, брали одну пару лиж на чотирьох-п’ятьох і так каталися, відчуваючи неперевершений смак свободи та швидкості. Це захоплення я згодом передав десяткам своїх колег, друзів, родичів, яких поставив на лижі. Відтак уже 42 роки моє життя нерозривно пов’язане з гірськими лижами. Обожнював піші мандрівки, з наплічником обходив Карпати. У студентських будзагонах, коли їздили у Крим, ми підкорювали й Кримські гори. На другому-третьому курсі тоді були популярними інтерклуби. Приїжджали команди КВК з балтійських республік, з Грузії, я активно брав у цьому участь, розвиваючи комунікативні навички та почуття гумору. А вже з четвертого курсу почав захоплюватися хірургічними дисциплінами. Покійний батько був урологом, працював у Тернопільській обласній лікарні, а мама – вчителька української мови. Я й захопився урологією, адже змалку чув, що це за дисципліна, наскільки важлива й водночас непроста ця спеціальність. Уже тоді зрозумів, що це – моє. На шостому курсі в нас тоді була субординатура й розподіляли, хто буде терапевтом, хто гінекологом тощо. Мені ж випала хірургічна дисципліна, але практично весь час проводив в урології, поглинаючи знання та досвід. Вже на шостому курсі мав з два десятки власних операцій. Інтернатуру проходив на базі обласної лікарні, теж з урології. Після її завершення отримав скерування у Чорнобильську зону, але, оскільки моя дитина була ще досить маленька, відкріпився із Житомирщини та почав працювати у м. Скалат, де була одна лікарня на 16 сіл. Ургенція була пів місяця цілодобова. Я пройшов неабияку школу, працюючи водночас хірургом, травматологом, урологом, а плюс ще й допомагаючи гінекологам. Це був безцінний досвід, який навчив мене приймати швидкі та відповідальні рішення в найскладніших ситуаціях. Після того повернувся до Тернополя, працював у поліклініці комбайнового заводу, майже п’ять років був консультативним та ургентним на пів ставки у міській лікарні. 1993 року вступив в клінічну ординатуру з урології при нашому виші. Під час ординатури, яка тривала два роки, почав писати кандидатську роботу на тему «Магнітолазеротерапія в профілактиці гнійно-запальних захворювань після аденомектомії передміхурової залози». Захищав її у Києві, в Інституті урології та нефрології НАМН України. Моїми керівниками були визначні професори Леонід Якимович Ковальчук та Стефан Володимирович Хміль. Успішно захистився у квітні 1996 року. Опісля на кафедрі став асистентом, тоді доцентом.
Виклики сучасної медицини та місія викладача
– Ви практикуючий лікар й нині, попри значну педагогічну та наукову діяльність?
– Так, безумовно. Я залишаюся практикуючим лікарем, маю вищу категорію. Мій загальний стаж роботи – 36 років і жодного дня я не почувався відірваним від клінічної практики. Я є дійсним членом усіх українських асоціацій урологів та онкоурологів. З 2002 року також є дійсним членом Європейської асоціації урологів, а з 2015 року – дійсним членом Європейської асоціації сексуальної медицини. Майже 10 років я є консультантом клініки професора С. Хміля, де займаюся чоловічим безпліддям, андрологією, сексологією. Це дає мені змогу не лише постійно вдосконалювати свої навички, а й бути в курсі найновіших тенденцій у світовій медицині.
– Мали можливість почерпнути досвід за кордоном?
– Звісно, міжнародний досвід є надзвичайно важливим. Неодноразово бував за кордоном, це не просто туристичні поїздки, а завжди нагода для професійного зростання, йдеться, зокрема, про Польщу, Грецію, Туреччину, Німеччину, країни Балтії, Нідерланди. Оскільки я є членом європейських асоціацій, то регулярно брав участь в їхніх форумах – Європейської асоціації урологів, Європейської асоціації сексуальної медицини. Брав участь у майстер-класах, зокрема з популярним роботом Да Вінчі. Це дозволяє не лише бути в курсі передових технологій, а й безпосередньо вчитися у провідних фахівців світу, адаптуючи їхній досвід для наших умов.
– З якими найбільшими викликами доводилося стикатися протягом вашої багаторічної роботи?
– Таких викликів було чимало, і кожен з них залишив свій слід. Перше, що спадає на думку, ще в роки, коли працював у Скалаті. Тоді пригадую, мотоцикліст збив дівчинку, привезли її у стані клінічної смерті, ми реанімували пацієнтку, запустили серцеву діяльність і відновили самостійне дихання. Тоді приїхав, нині вже професор Микола Васильович Квасніцький, а тоді ще був молодим практикуючим лікарем. Ми робили трепанацію в умовах лікарні, забрали гематому й так врятували життя. Свого часу дуже багато їздив на виклики, використовуючи санавіацію. Пригадую, як серед поля молода жінка на сьомому місяці вагітності їхала на возі, коні злякалися, жінка отримала політравму. Було діагностовано важку травму промежини з пошкодженням прямої кишки, піхви та уретри. Почали з кесаревого розтину, забрали здорову семимісячну дівчинку. Вивели сигмостому, бо була розірвана пряма кишка, провели пластику піхви та уретри. Тоді доклали титанічних зусиль, аби врятувати цій породіллі життя. Таких випадків було дуже багато, вони формують не лише професіоналізм, а й людську чуйність. Тепер у моїй практиці переважно мала урологія, сексологія, андрологія. Ми допомагаємо чоловікам покращити демографічну ситуацію, яка зараз склалася в країні, що є дуже актуальним завданням.
– Часто буваєте в інших країнах, де залучають передові технології. Як з цим в Україні, зокрема на Тернопільщині?
– Урологія зараз дуже стрімко рухається вперед, і це тішить. До тих втручань, які ми раніше робили відкритим шляхом, тепер, зокрема й на теренах нашої області, залучають усі малоінвазивні технології – це й контактна літотрипсія, і різноманітні малоінвазивні лікування доброякісної гіперплазії простати, і екстракорпоральна дистанційна літотрипсія тощо. Це все роблять як на базі обласної лікарні, так і міських, що свідчить про значний прогрес. Покращилася й діагностика, адже є необхідне сучасне обладнання. Це дозволяє надавати пацієнтам якіснішу та менш травматичну допомогу.
– Безпліддя – це доволі поширена проблема не лише в Україні, а й у всьому світі. Які у вас стосовно цього бачення?
– Тенденція з безпліддям є дуже серйозною та викликає значне занепокоєння. Цьому передує багато чинників, які є віддзеркаленням сучасного способу життя. Це наше харчування, адже, на жаль, 90% м’яса чи риби містить антибіотики, гормони, які негативно впливають на організм. Значний вплив має стан повітря, екологія загалом. Далі – ґаджети, 4G чи 5G, вони ж впливають як на мозок, так і на репродуктивну функцію, зокрема на кількість сперматозоїдів. Наведу простий приклад. Якщо, коли я закінчував інститут 1989 року, нормою була кількість сперматозоїдів у чоловіків від 60 до 120 мільйонів в одному мілілітрі, то згодом ця норма переглянулася до 40 мільйонів, потім до 20-ти, а зараз вона становить лише 16 мільйонів. Йде тотальна регресія за кількістю, за рухливістю, якість сперми значно погіршується. Це глобальна проблема цивілізованих країн, яка потребує комплексного підходу. Тому зараз різко піднімаються на перший план допоміжні заходи, які допомагають народити дитя на світ, і ми активно працюємо у цьому напрямі.
– Невже це незворотний процес, чи є все-таки шанс щось виправити?
– Якщо покласти руку на серце, зізнаюся, це вже незворотно, принаймні у масштабах сучасного світу. Скрізь цивілізація, урбанізація, і ми платимо за це ціну. Дітям у рочок-два ми вже підсовуємо ґаджети, щоб забавити. У чоловіків у лівій кишені один телефон, у правій – інший, а це все опромінення дітородних органів, яке має нагромаджувальний ефект. Тому ці всі пристрої ні до чого доброго не призведуть, якщо не змінювати підхід. Щодо шансів… Хіба виїхати кудись і сховатися глибоко в Карпатських горах, вимкнути всі засоби зв’язку, але це все треба робити змалку, щоб мінімізувати шкідливий вплив. А так… у сучасному світі це дуже складно.
– Не секрет, що ви серед улюбленців студентів. Чого навчаєте передусім майбутніх лікарів?
– Найголовніше – це думати! Сучасні тенденції, технології в навчанні, з одного боку, дають багато переваг, але з іншого – позбавляють сучасну молодь можливості розвивати клінічне мислення, як це робили лікарі колись. Нам розповідали, як століття-два тому лікар без застосування різних приладів міг поставити точний діагноз, покладаючись лише на власні органи чуття та досвід. У тому була справжня мудрість. Тепер, використовуючи різне передове обладнання, студенти менше спілкуються з пацієнтом, не мають і умов для цього. Два роки ковіду, три роки війни, які практично обмежили це спілкування через онлайн-навчання, тільки посилили цю проблему. Тому насамперед я прагну відновити комунікацію, навчити студентів не боятися пацієнта, правильно збирати скарги, анамнез, проводити об’єктивне обстеження, пальпацію, перкусію тощо. Допоміжні методи – це добре й незамінно, але загальна скарга, положення тіла, колір шкіри, вираз обличчя – все це має наштовхнути майбутнього лікаря на правильний діагноз. А ще завжди наголошую молоді: «Вчіть англійську мову!» Зараз світ відкритий для студентів-медиків, є багато можливостей, де можна отримувати досвід, знання, навчатися у будь-якій точці світу, але для цього потрібно бути готовим – знати щонайменше англійську, а краще й інші мови. Це ключ до глобальної медичної спільноти.
– Ось цікаво: ви більше лікар чи викладач? Де відчуваєте себе більш реалізованим?
– Як правило, для всіх своїх друзів, знайомих, їхніх родин я – лікар. І це, мабуть, відображає моє внутрішнє відчуття. Адже урологія була завжди на одному щаблі з викладацькою роботою. Попри викладання, навчання, в мене завжди були чергування у лікарні, ургенції по санавіації, без яких я себе не бачив. Тому було що на власному прикладі розповісти й передати досвід студентам. Неодноразово брав їх на різні операції, аби показати зі свого досвіду реалії лікарської праці, навчити практичних нюансів, які не описані в жодних підручниках. Мені здається, що найкращий викладач – це той, хто сам є активним практиком.
Сімейні цінності та мрії про майбутнє
– Ви реалізувалися як успішний фахівець, науковець, викладач. Ось цікаво послухати про те, який ви вдома. Розкажіть про сім’ю.
– У мене фантастична сім’я! Моя дружина Інеса – не просто кохана жінка, а вірний друг, порадник, справжня опора. Ми разом вже довгенько, пройшли чималий шлях. Колись навчалися на одному курсі та на різних потоках, пересікалися хіба в дверях, коли моя група виходила з аудиторії, а її заходила. Але долі було завгодно нас звести. Після четвертого курсу нас повезли у Гримайлів на збирання буряків. Стояло кілька автобусів. Я зайшов, дивлюся хлопці з гітарами сидять, сміх, гамір, тож вирішив, що поїду в ньому. Там сиділа й вона. Ми познайомилися ближче, почалися романтичні стосунки. Рік зустрічалися й одружилися. А вже під час складання державних іспитів на шостому курсі в нас народився наш первісток Назар, який став приємним завершенням інститутського життя, додавши йому нового, глибокого сенсу.
– Дружина поділяла ваші інтереси, зокрема активний спосіб життя?
– Мусила (сміється). Вона чудово розуміє та підтримує мої захоплення. Подорожі, мандрівки – дружина поділяла мій активний, я б сказав, спортивний спосіб відпочинку. Це були й гірські лижі, сплави Дністром, спуски у печери, поїздки на етнофестивалі. Ми завжди прагнули бути ближче до природи, до активного відпочинку, що згуртовувало нашу сім’ю.
– У вас є ще й донечка?
– Так, через десять років дружина вимолила собі й доню. Ми мріяли про те, що нашою оселею бігатиме маленьке, гарненьке дівча, так і сталося. У нас народилася наша Мартуся. Донька закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «психологія», займається, крім того, й фотохудожньою діяльністю, що є дуже цікавим поєднанням. Разом з чоловіком Іллею мешкали у Києві. Та під час війни вирішили покинути столичне життя. Придбали хату в Карпатах, облаштували її, мають гектар старого саду, за яким доглядають, працюють дистанційно. Син тривалий час мешкав у Китаї, в Гуанчжоу, закінчив міжнародну економіку, викладав англійську мову для діток. Ковідні часи все докорінно змінили, змусивши багатьох переглянути свої пріоритети та життєві плани.
– Чим займаєтеся у вільний час, коли не консультуєте та не навчаєте студентів?
– Щойно випадає вільний час, намагаюся бути поближче до природи. Це для мене джерело натхнення та відновлення сил. Неподалік Тернополя маємо дачу, там насолоджуємося тим, що власноруч вирощуємо різні овочі, доглядаємо за садом. Облаштували її в етностилі, про що завжди мріяли, збираємо різні старожитності, які мають свою історію. А якщо випадають вільні два-три дні, тікаємо в Карпати – на Косівщину, Верховину. Там відчуваю себе по-справжньому щасливим, заряджаюся енергією гір.
– Про що мрієте, які ставите цілі перед собою на найближчі п’ять років?
– Передусім, і це найголовніше, хочу, аби закінчилася війна та настав переможний мир для нашої країни. Багато що перекроїло життя кожного українця. Страждають родини, їхні рідні, це велика трагедія для українського народу. Змалку мої рідні розповідали про перших москалів, других. Тож змалку ненавиджу оцю московщину…
Хочеться відвідати ще якомога більше країн, адже світ такий великий та цікавий. Людина не повинна зупинятися лише на своєму оточенні, а бути всебічно розвиненою, розширювати власний кругозір. Хочу походити різними містами світу з наплічником, десь залізти, щось відчути.
Мрію продовжити подорожі та пізнання світу в мирний час.
– Невдовзі ви отримаєте сотні вітань з ювілеєм. Що хотіли б побажати нашим читачам – своїм колегам, студентам?
– Передусім – міцного здоров’я. Бо немає у світі нічого ціннішого, ніж коли прокидаєтеся вранці з посмішкою й вас нічого не болить. Щоб панував мир, а ще затишок у кожній оселі. Щоб безперервно палало вогнище, що підтримує любов, доброту, повагу один до одного. Бо, повірте, жодні матеріальні блага не забезпечать того щастя, яке є в родині. Поважайте один одного, йдіть на компроміси, не акцентуйте на чомусь поганому, а лише на доброму, й тоді життя вам неодмінно усміхнеться, подарує безліч світлих моментів.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО